Маємо пам’ятати.
Пам’ять – це зброя, що робить нас нацією із власною, а не викривленою чи переписаною історією, із власним переліком перемог та Героїв – живих і полеглих. Вона спонукає нас переосмислювати минуле задля майбутнього. Тому ми згадуємо усіх наших Героїв поіменно.
25 лютого минають треті роковини загибелі нашого Захисника ЛОПАТИНСЬКОГО Петра Володимировича (01.07.1994-25.02.2022).
Народився і виріс Петро Володимирович у с. Балабанівка в багатодітній сім’ї. Здобувши у Монастирищенському професійному ліцеї професію водія, повернувся до рідного села. Працював у місцевому господарстві водієм і трактористом. Петро був трудолюбивим, відповідальним і товариським. Він активно займався спортом, надаючи перевагу волейболу. Любив рибалити і захоплювався кулінарією.
У жовтні 2015 року юнак був призваний на строкову військову службу. У січні 2016 року уклавши контракт із ЗСУ, на сході країни брав участь в антитерористичній операції, а згодом – в операції об’єднаних сил. Старший сержант Лопатинський П. був військовим зв’язківцем. По закінченню військового контракту 27-річний хлопець планував одружитися, народити сина, здобути вищу освіту…
У перший день повномасштабного вторгнення наш земляк опинився у самому горнилі бойових дій на Сумщині. Наступного дня військова колона, в одній із машин якої знаходився Петро, потрапила під ворожий обстріл. Він отримав смертельну кулю скроню. Війна по-злочинному відібрала його молоде життя, зруйнувала мрії і сподівання. І його наречена Ганна замість весільної фати покрила голову вдовиною хусткою, а маленький синочок Роман, який народився після смерті батька у жовтні 2022 року, ніколи не знатиме батьківської любові…
Три роки наш Герой несе варту у Небесному строю, оберігаючи свою родину і свою Вітчизну, за які віддав життя, зупиняючи ворожий наступ у перші дні війни.
Тихою молитвою і добрим словом згадаймо Героя, якому завдячуємо мирним життям.
