Історична довідка села Бугаївка

БУГАЇВКА

Східними «воротами» області називають Бугаївку. Від цього села до райцентру Тетіїв су­сідньої Київщини - десяток кілометрів рівненької дороги без жодного населеного пункту. А до Оратова - два десятки. Притому мало не половину цього шляху доводиться петляти протяж­ними вулицями Якимівки і Новоживотова.

Село невелике. Сьогодні нараховується 246 жителів. Доля села, його історія писалася не одну сотню літ. На її сторінках переплелися події героїчні і трагічні, печально-піднесені й свят­ково-буденні...

Короткий статистичний запис знаходимо в історичній праці Л. Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», що побачила світ 1864 року. Бугаївка тоді належала до Таращанського повіту: «Бугаёвка, село на правой стороне Роськи, в 5-ти вер­стах ниже Животова, по дороге из этого местечка в Тетиев. Жителей обоего пола 605, в числе коих 18 римских католиков и 4 лютеран на сахарном заводе служащих; земли 1252 десятины. Принадлежит Феликсу Игнатьевичу Шостаковскому (латин, испов., ему же принадлежат Росошки и часть села Малой Березянки), купившему Бугаёвку в 1842 году от Франца Шидловского, а этот купил Бугаёвку с Росошками в конце прошлого века от графа Островского.

Церковь Свято-Дмитриевская, деревянная, 7-го класса; земли имеет 35 десятин; неиз­вестно в каком году построена».

Спогади про ті часи живуть у селі. Дореволюційна Бугаївка. В селі працює цукрозавод. На­сип для залізниці, що має прийти в село, вже нагорнуто. Мости у видолинках вимуровано (досі збереглися). На майбутній станції будинок готовий. Водяний млин-питель - кращий на всю округу. Палац і парк над мальовничим ставом на Росьці можуть поступатися красою хіба що оратівським. Шлях з волосного Оратова Липовецького повіту і волосного Животова Таращансь­кого повіту в напрямку Києва пролягає через село. Хай нелегке, як і скрізь, життя, але без калюж крові.

Раптом почалося... За переказами, що переросли в легенди, і спогадами старожилів, які в дитячому віці не могли розуміти, що відбувалося, найпоширеніша версія першої трагедії така. Нова пролетарська влада направила в село директора заводу, але «знайшлись такі, що його вбили». Тоді брат убитого директора, що «був десь у верхах», заявив: як немає брата, то й не буде заводу.

Почався демонтаж обладнання. Щоправда, у брухт його не кидали, як це нині практикується. Робили велетенські сани, запрягали силу-силенну волів і повитягували його на Скоморошки.

Громадянська війна принесла багато жертв з різних боків. Лише за один раз німецькі оку­панти 1918 року розстріляли вісім чоловік, пам’ятник яким зберігся в центрі села.

А скільки потерпіло від розкуркулювання й голодомору, вже ніхто конкретно не скаже. А ось щодо жертв сталінських репресій цифра всіма називається однакова - 68 осіб. Ще до десятка чоловік були розстріляні за зв’язок із партизанами. А ще старожили згадують, що під час голо­домору 30-х років у селі розгулявся тиф, який чомусь забирав життя переважно чоловіків у розквіті сил. Коли визначимо число всіх жертв, стане зрозумілим, чому Бугаївка надовго стала селом вдів.

А яка доля панського палацу? Йому випадало бути і школою, і клубом, і частково житловим приміщенням. А в 60-х роках - і туберкульозною лікарнею.

Десь наприкінці 60-х селу наносять кілька чергових «ударів нижче пояса». Забирають туб- лікарню  і частина сельчан позбавлена роботи. Бугаївський колгосп приєднують до Якимів- ського.

Згодом - чергова біда. Сильна повінь знесла частину греблі, і мальовничий ставок на Росьці почав заростати очеретом, лозами і навіть вербами. Вже в наш час хотіли відновити ставок і млин над ним, від якого лишень стіни залишились. Коли ж фахівці назвали астрономічну суму, добрі наміри згасли.

Але випав на долю села й період певного відродження.

На початку вісімдесятих гігантський «потрійний» колгосп (Новоживотів, Якимівка, Бугаївка) розполовинили, і двома останніми прийшов керувати з Великої Ростівки Іван Демянчук. Піднявся рівень господарювання, а заодно частково розв’язався ряд соціальних проблем. На­приклад, стіни майбутнього бугаївського клубу настільки довго стояли, що поміж них уже й деревця почали рости. На радість усьому селу, й особливо учасникам кращого в районі фольк­лорно-етнографічного ансамблю, добудували його дуже швидко. Мине більше десятка років, і Бугаївка відновить свій колгосп.

Свого часу село мало одну з кращих у районі садово-городніх бригад, яку очолював Антон Гецко. Саме його сини Олександр та Василь найбільшою мірою визначають нині подальшу долю Бугаївки. Олександр Антонович після багатьох років роботи на Донбасі повернувся із сім’єю до отчого дому. Уже друге скликання поспіль він очолює Якимівську сільську раду, до складу якої входить і його рідне село Бугаївка.

Коли сільгоспформування мало не скрізь починали розвалюватися, підприємець Василь Гецко вирішив не допустити цього у рідному селі. Звісно, за нинішніх умов очолюваному ним ПСП «Бугаївське» до процвітання далеко, але земля обробляється, майновий комплекс, техніку, ху­добу і навіть пасіку збережено.

Славилася Бугаївка і своїм фольклорно-етнографічним колективом - одним із найтитулованіших у нашій області. Всеукраїнську сцену він полонив ще у 1983 році, а всього йому - рівно три десятиліття. У 1987 році стає лауреатом республіканського телевізійного конкурсу «Со­нячні кларнети». А вже наступного року бугаївчани успішно представляли Україну на велико­му святі фольклорного мистецтва у Москві.

І сьогодні звучить пісня в Бугаївці, не вмирає...

Джерело: Ювілейний збірник "Оратівський край" (Оратівський край: Ювілейний  збірник. Упорядниу Хоменко Н.В. - Вінниця: Книга-Вега, ВАТ "Вінницька обласна друкарня", 2009.-208 с.,іл.)