Історична довідка с. Угарове
Ми нащадки, козацького роду,
Нелегка його доля була,
Історія мого народу,
Історія мого села
Як і кожна людина, так і будь яке село, чи куточок нашої незалежної України мають свою певну назву. Ось і наше село має свою назву і також свою історію. Хоч наше село і невелике, але існує про нього багато легенд, розповідей. А дізналися ми це із розповідей наших односельчан-старожилів.
За однією з версій назва села пішла від того,що на місці теперішнього лісу було згарище, колись згоріли тут старі вікові дуби.
Ліс відновили і назвали його «Урочище Угарів». Від цієї назви і пішла назва села.
Засноване село у 1931 році. На цьому місці, де зараз хати, ферми було рівне поле, дерева, подекуди яри.
Сусідні села, такі як Березівка, Каленівка, Осична були засновані раніше.
Дороги до нашого села ще в той час не було, а був рів. В 1933 році на радгоспі було тільки три хати. Люди сюди ішли як на фронт.
Історія села Угарове
У 1931 році на рівному полі був створений радгосп, що був підсобним господарством Архангельська. Спочатку збудувавши один барак, працівників возили з навколишніх сіл. Село розбудовувалося.
У 1970 році до радгоспу «Угарівський» приєднали колгоспи сіл Березівка і Каленівка. В 1996 році з радгоспу утворили радгосп «Угарівське», в 2000 році сільськогосподарський виробничий кооператив «Угарівський».
3 роками село почали засиляти люди різних національностей, почалося трудове життя. Славиться село ще тим, що древній Козацький шлях поділяє його на дві частини. В лісі, який знаходиться біля села, є підземна дорога (тунель), яка в роки Великої вітчизняної війни, була надійним тилом для наших солдат, і яка пролягає майже 10 км. до Турського лісу, який знаходиться у с.Осична. У центрі села посаджений великий парк, якому уже понад 80 років, з висоти пташиного польоту він посаджений у формі п’ятикутної зірки.
У 1973 році в центрі парку перепоховали 106 невідомих солдат, які загинули під час боїв у 1944 році за селом Угарове і були спершу захороненні в урочищі Цегельна.
Спочатку встановили обеліск, а до 40-річчя Перемоги, в 1984 році, звели пам’ятник - солдат в одній руці тримає автомат, у другій - букет квітів. Протягом 1984-1998 років під час оранки полів ще знаходили залишки солдатів, які хоронили біля братських могил.
До 40-річчя перемоги відкрито Алею Пам’яті,на честь полеглих в роки війни. Алею пам’яті розмістили перед братською могилою, на якій установили46 надгробних стовпців – 18 на честь жителів села Каленівка, 27 – на честь жителів села Березівка і один – Невідомому солдату.
Алею пам’яті освітлюють 14 електричних ліхтарів. Нині в селі є школа, дитячий садок, сільський клуб із залою на 150 місць, ФАЛ, сільська рада, магазини.
Історичні відомості про «Козацький шлях»
Багато бачив на своєму віку Козацький шлях. Ще його називають Чорним, через те, що колись кримські татари гнали ним полонених і гурти худоби, награбованої в Україні. Шлях був перетворений на чорну смугу, яка нагадувала вигорілу землю.
А проходить цей шлях через Київ, Білу Церкву, Тепїв, йде через Оратівські села Угарів, Фронтівку, далі - на Дашів, Гайсин, Одесу і придунайські села і міста.
В’юниться цей шлях долинами і пагорбами, степами і лісами колись римські легіони. Цим шляхом йшла на Цареград дружина київського князя Олега. Його топтали копита татарських і турецьких завойовників.
Лежить шлях збоку від сучасних асфальтованих шляхів з їхньою сучасною цивілізацією. Тому на Козацькому шляху найкращим найпевнішим транспортом стануть нам-власні ноги. Тут не чикають зручності сучасної цивілізації,за те ви п’єте тут кришталево-чисту воду із струмка чи криниці,замість готелю спите на копиці сіна. На нові груди вдихаєте не бензинову пару, а цілющі пахощі трав. Слухаєте жайворонка в небі, перепілки в пшениці. Тому що Козацький шлях - первісний і древний, сонячний і любий серцю, як білий світ.
В Угарове цей шлях пролягає із Київської області, а саме з м.Тетієва. По обидва боки шляху височать кургани. Один із них знаходиться біля села Березівка. Скільки таємниць ховає він.
Ніби,я к від стовбура гілки, відходять в різні сторони від шляху березові і дубові посадки, зеленою килимовою доріжкою вкрила землю трава, простягнулись родючі поля.
Ремесла нашого краю
Основними ремеслами нашого краю були гончарство і теслярство. Відомим гончарем, який виготовляв горщики, глечики, глиняні миски, був Громик Антон Гнатович 1905 року народження. Уродженець с. Березівка, ще маленьким хлопчиком він виробляв різні вироби з глини, свистки, іграшки.
Пізніше в роки юності став виготовляти вироби повсякденного вжитку, миски, горшки, глечики, як для себе так і для односельців.
Його односелець Федорук Андрій Іларіонович був відомим теслею. Виготовляв макогони, качалки, миски, ліжка. І сьогодні в домі Андрія Іларіоновича зберігаються речі, які він зробив своїми руками.
Записала Л.В. Бойко зі слів Ширяєвої Ольги Никифорівни 1952 р.н. с.Угарове
Відомі люди нашого села
Багато цікавих, роботящих людей проживали на території нашого села.
А мова про одного з них - Пазича Федора Івановича.
Народився він у красивому селі Осична Оратівського району в 1904 році. В сім’ї середняка, мали 0.30 га. землі, корову, коня. Крім Федора Івановича в сім’ї було ще троє дітей. Батько був столяром. В 10 років залишився буз матері, а через рік не стало і батька. Круглу сироту прийняв у свою сім’ю дядько,який служив дяком у церкві. Федір Іванович мав великий потяг до знань, при церкві він навчився читати і писати, закінчив чотири класи церковно приходської школи. В 1916 році закінчив Тарщанську церковно - приходську гімназію Київського уїзду, сім класів.
На той час,це була велика освіта для сільського сироти,яка знадобилася йому у подальшому житті.
В 1922 році оженився на Іванюк Марфі Павлівні. Переселились жити в с. Березівку. Разом з дружиною прожили 50 років, народили 11 дітей, виростили 9, двоє померло під-час голодомору.
В 1926-1928 р.р. Пазич Федір Іванович працював головою сільської ради. В 1928 році був делегатом першого окружного з’їзду по колективізації. В 1930 р. був заступником голови колгоспу с. Березівка, з 1931 по 1934 рік голова колгоспу цього села. В 1934 році переведений бригадиром по тваринництву в радгосп «Угарівський». Під час Великої Вітчизняної війни залишився працювати в радгоспі (по броні). До приходу німців перегонив скот за Дніпро. Під-час окупації допомагав партизанам, які були в навколишніх лісах.
Був нагороджений медаллю «За доблесний труд в годы ВОВ».
Після виходу на пенсію в 1965 році, жив в селі Березівка, виховував онуків.
Частим і улюбленим гостем Федір Іванович був у місцевій школі. Діти дуже любили слухати його розповіді про його життя і життя його однолітків.
Зараз наше красиве село Угарове тане у зелені садів у барвах квітів стоїть на границі трьох областей - Київської, Черкаської - Вінницької і гордо споглядає на Козацький шлях, який прямує через наше село, де коло села височіє вишка, на якій козаки запалювали факели, орієнтуючись в дорозі, де козаки ставили свої намети залишалися на відпочинок, на багаті варили козацьку кашу.
Можливо наше село розквітне ще більше, якщо буде чути радісний гомін дітей, де працює дитячий садок, де молоді люди житимуть в селі, де діти повертатимуться після навчання додому, які матимуть змогу одержати роботу, де в селі побудують церкву.
Наше село омолодилося підведенням води, газу в наші оселі, за що люди вдячні спонсорами.
Ні одне село не може похвалитися такої кількості збудованих квартир, які звичайно зараз пустують і потребують капітального ремонту.
А яка у нашому селі працювала баня, сауна. З усього району приїжджали попаритися.
А яка школа, яку побудували за власний кошт, своїми силами в 1973 р. і діти 1 вересня пішли до своєї школи, але у 2013 році нажаль школу закрили.
А ферми, всім на радість були … недаром звався «Племрадгосп». Дорога кам’яна побудована до села коштом радгоспу, силами людей.
Все це було, все це буде і будем надіятися на краще, навіть Катерина II проїзджаючи нашим краєм, милувалася нашим рідним краєвидом, ставала на зупинку обабіч лісу і говорила – «тут буде храм».
Ми надіємося, що все це буде, як є дубовий і сосновий гай, як є любов, надія і робочі руки та співучий колектив односельчан.
