Маємо пам'ятати!
Ми бережемо спогади про кожного з Героїв, і низько схиляємося перед величчю їх подвигу. Минає 2 роки як Оратівська селищна територіальна громада втратила Курасова Ярослава Віталійовича.
(24.06.1999 – 16.04.2022)
Народився Ярослав 24 червня 1999 року. Зростав у багатодітній родині Лесі та Анатолія Дробахів в селі Сабарівка. Як згадують батьки, він мав дуже велике і добре серце, щиру посмішку. Був не по віку розумним і люблячим сином. Його любові вистачало на всіх: і на батьків, і на чотирьох сестричок та братика, і на людей, які його оточували. Всі, хто знав Ярика, пам'ятають його як доброго, привітного та завжди усміхненого хлопчика.
Закінчив Ярослав 9 класів Сабарівської ЗОШ І-ІІ ст. Далі продовжив навчання в Оратівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, по закінченню якої вступив до Монастирищенського професійного ліцею. добув професії газоелектрозварювальника та водія.
Ярик ще з дитинства мріяв стати військовим. Активно займався спортом. Мав грамоти та похвальні листи за зайняті призові місця з футболу та гирьового спорту. По завершенню навчання в ліцеї виявив бажання піти на строкову військову службу до лав ЗСУ. Він казав: “Я хочу, щоб ви (батьки) і мої діти мною гордилися. Я хочу бути військовим!”
Ярослав ще з юних літ був наполегливим, цілеспрямованим, не на свої роки дорослим. Він, на відміну від своїх однолітків, не шукав розваг, а ставив перед собою серйозні завдання і наполегливо їх виконував. Строкову службу Ярик проходив у військовій частині Державної прикордонної служби України у Львівській області. Невдовзі, порадившись з батьками, підписав контракт. За період служби він проявив себе як добросовісний та професійний військовослужбовець, мав багато грамот та подяк за відмінну службу. Користувався повагою серед командирів та колег по службі. По закінченню трьохрічного контракту, підписав ще один. На той час мав звання старший сержант.
З перших днів повномасштабного вторгнення рф Ярослав Курасов брав участь в бойових діях за оборону Луганської та Донецької областей. В той час велися запеклі та жорстокі бої за м. Лиман на Донеччині. Туди 2 березня 2022 року прибула група прикордонників, у складі якої був Ярослав. У квітні поблизу Лиману противник перейшов у наступ, застосовуючи танкові та артилерійські обстріли. Прикордонники разом з військовослужбовцями Збройних Сил України та Національної гвардії України вимушені були відійти на позиції другого оборонного рубежу. Ярослав Курасов у складі групи силової підтримки забезпечував прикриття передової групи.
16 квітня 2022 року у важкому, нерівному бою поблизу населеного пункту Нове Ярослав разом з побратимами зупинили навалу російської бронетехніки, викликавши вогонь на себе. Врятували від загибелі побратимів на сусідній позиції, але, на жаль, ціною власного життя.
Зі спогадів побратима Михайла Комарецького: «4 ранку 16 квітня 2022 року. Я з Механіком прийшли з позицій. Сирий підвал медичного пункту с. Нове Донецької області. Перша група збиралась на позиції правого флангу, це був останній вихід. А далі важкий бій за село Нове…
Володя Мельничук…Ігор Весній… Ярик Курасов...
Разом з ними ми втратимо ще одинадцять побратимів.
Вони справжні Герої цієї війни.
Ми повинні знати та пишатися своїми героями. І тими, хто віддав життя, і тими, хто буде йти парадом Перемоги».
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі
головного сержанта Ярослава Курасова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду 21 грудня 2023 року вручено батькам Ярослава. На церемонії нагородження мама Леся промовила: «Любий синочок, сьогодні тебе нагородили. На жаль, без тебе... Сьогодні був дуже важкий день. Ти завжди хотів, щоб ми тобою гордились. Ти все життя цього прагнув. Твоя мрія здійснилась. Ти не тільки наша гордість, ти - гордість всієї України!
Слава Україні!!! Слава її Героям!!!»
Мамине Сонечко,
Як ми за тобою сумуємо...
На дорогу дивлюсь, виглядаю щоденно,
Твою постать побачити хочу здаля.
Хоча розумом знаю давно достеменно,
Що злетів ти у Небо мов крик журавля...
Розумію, а вірити серце не хоче,
Сльози річкою ллються із моїх очей.
Біль пекучий зсередини плоть мою точе,
Вже багато безсонних і днів, і ночей.
Виглядаю і вірю, і точно я знаю,
Що зустріну тебе, любимий синок...
І у небо вдивляюсь і сумно зітхаю,
І думками я лину туди, до зірок.
Там у Божих оселях на нас ти чекаєш,
Де немає ні смутку, ні горя, ні зла.
Ти як сонця промінчик яскраво сіяєш.
Жаль, що тут вберегти я тебе не змогла...
