Історія селища

ІЗ МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ

ОРАТІВ - це сучасне селище, коріння якого веде в сиву давнину. Воно нагадує нам старо­давню країну Оратанію, країну трударів-орачів, країну наших пращурів. У цих краях колись формувалася прадавня культура землеробства, яка стала одним з найвищих досягнень людсь­кої цивілізації. На території нинішнього Оратівського району жили нащадки білогрудівської культури, праслов’янські землеробські племена. Геродот згадував їх як скіфів-орачів. Це ще одна версія походження назви Оратів.

ОРАТІВ вперше згадується в матеріалах Віленського сейму 1448 року, коли король Казимир передав його у володіння Грицьку Ясмановичу. В 1545 році належав магнатам Оратовським і Кліщівським.

Розташований ОРАТІВ на берегах річки Живи, що створює каскад великих ставів-озер, ніби на півострові. Відомо, що вік селища налічує не тільки тих 560 років, про які йдеться в історич­них документах. Коріння його, як і час заснування, ховається в сивій давнині. Свідчать про це археологічні знахідки, що належать до білогрудівської і трипільської культур, численні леген­ди і перекази про Оратів.

ОРАТІВ пишається своєю історією і має на це право. Він справді є одним із найстаріших подільських селищ, що лежить серед великих чорноземних степів Вінниччини, на тому кор­доні, за яким пролягло колись Дике поле.

ОРАТІВ - це земля неповторних легенд і переказів, по якій проходили переможні полки війська Богдана Хмельницького. Відомо, що гетьман особисто перебував тут у 1649,1651 і 1653 роках. А неподалік Оратова, у Старому Животові, 1648 року було сформовано Животівський козацький полк.

По землі оратівській проходили гайдамацькі загони Максима Залізняка й Івана Гонти в часи Коліївщини, йдучи з Києва на Умань. До повстанських гайдамацьких загонів приєднува­лися наші предки. В нашому краї і досі б’ють цілющі джерела, вибиті копитами Гонтиного коня.

Героїчною сторінкою увійшов Оратів в історію Великої Вітчизняної війни. Тут проходили запеклі бої в липні 1941 року. В першому бою за Оратів було захоплено 500 чоловік полонених фашистів, 200 автомобілів і 170 мотоциклів. На території району в часи окупації діяли парти­занські групи і загони. Серед них - партизани легендарного Івана Калашника.

Гордістю і славою землі оратівської стали Герої Радянського Союзу Микита Антонець, Ми­кола Брацюк, Іван Бурлака, Володимир Гайдуков, Юрій Глібко, Григорій Заїка, Олександр Фурман, повні кавалери ордена Слави Лука Лелека і Андрій Мороз.

Славний наш край оспіваний у творах письменників і поетів, які народилися на цій землі. Нинішня Оратівщина - батьківщина письменників Олександра Грози і Аполло Коженьовського, Євгена Гуцала і Петра Інгульського, Андрія Любченка, художника Казімєжа Дуніна-Маркевича.

Цей край - батьківщина відомих українських вчених: докторів наук І. С. Ступницького, В. М. Бублика, М. М. Викова, О. І. Гнатюка, В. С. Вознюка, В. О. Домарецького та інших. Добрий слід на землі залишили Герої Соціалістичної Праці М. К. Снідевич та І. Д. Паламарчук.

Яскраві, хвилюючі сторінки історії району, його минуле і сьогодення привертають увагу сучасників.

Оратів, як і все Поділля, - район складної і великої історії.

З ГЛИБИН СИВОЇ ДАВНИНИ

Перші поселення з’явилися тут ще за часів кам’яного віку, коли людина навчилася виготов­ляти й застосовувати знаряддя праці, мислити, спілкуватися за допомогою мови. Праця стала головною умовою формування людини.

На території Оратівського району виявлено сліди племен трипільської культури.

Головним заняттям наших пращурів протягом тривалого часу залишалося землеробство і скотарство. Для орного землеробства використовувались рала, в які впрягали биків, ручні ка­м’яні та рогові мотики. Сіяли ячмінь, пшеницю, просо, вирощували городні культури. Збирали урожай серпами, виготовленими з дерева або рогу, куди вкладали гострі леза з каменю. Пере­тирали (мололи) зерно ручними тертками (жорнами).

Знаряддя праці, предмети побуту й прикраси наші предки виготовляли з каменю, кістки, глини, міді. Про їхній побут розповідають пам’ятки археології, до яких належать городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, місць давніх захоронень, стародавні предмети.

На території району виявлено чимало слідів древніх поселень.

Проводячи розвідки і розкопки, археологи виявили сліди поселення білогрудівської культу­ри пізнього бронзового віку (II—IX ст. до н. е.) біля села Чернявка. Характерною особливістю цієї культури є те, що люди того періоду поряд з бронзовими широко використовували кам’яні знаряддя праці (шліфовані сокири з отвором для держака, серпи з кремінними вкладишами), глиняний посуд, лощений з дрібно-зубчастим орнаментом.

Біля села Богданівка простежуються сліди стародавнього поселення, де було знайдено гор­щик зі скарбом - 770 римських монет ІІ-ІІІ ст. н. е. Саме цей скарб засвідчує, що тут жили люди на початку нової ери і мали зв’язок з іншими народами. Поблизу сучасного Мервина знайдено кам’яну бабу кочівників, а біля села Підвисоке розкопано курган епохи бронзи, де знаходились знаряддя праці, прикраси, виготовлені з бронзи. Це свідчить про поселення тут первісних людей.

Виявлені поселення являють собою складний архітектурний комплекс. Велику цінність ма­ють знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, посуд, крем’яні вироби. Вони свідчать про високу культуру людей, які тут жили. Розпис посуду відзначається витонченістю та динаміч­ністю. Виготовлено посуд з високоякісної відмуленої глини, добре випалений. Орнамент нага­дує рослинний і має вигляд листків, стилізованих пуп’янків.

Тогочасні жителі уже виготовляли з бронзи сокири, серпи, ножі, шила, кинджали, бойові сокири, наконечники списів, долота. Краєзнавцю І. Пилипчуку пощастило знайти одне таке долото-кельт, відлите колись у спеціальній формі. Воно мало свою особливість. Крім вушка, у верхній частині ще зроблено отвір для міцнішого кріплення до держака. Його використовува­ли і для земляних робіт як копаницю.

У племен епохи бронзи була добре розвинута і будівельна справа. Свої житла вони споруд­жували у вигляді будинків з дерев’яними стінами і дахом, на кам’яних фундаментах. Тоді ж розвивалося прядіння і ткацтво.

У період феодальної роздробленості територія сучасної Вінниччини відійшла до Галицько- Волинського князівства.

Після загарбання Києва в 1240 році монголо-татарські завойовники захопили і землі По­ділля. Незабаром війська Данила Галицького визволили цю територію. Проте 1259 року монголо-татари знову заволоділи Подільським краєм.

Понад сто років наші пращури терпіли гніт Золотої Орди. На загарбаній території завойовники встановили податкові округи, так звані тми. Вони об’єднувалися в єдиний улус, за яким закріпилася назва Поділля.

З цим періодом пов’язані численні народні перекази та легенди про Оратів та Оратівський край.

ОРАТІВ ДО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 РОКІВ

Після спустошення монголо-татарами подільських земель знову розпочався складний і важ­кий процес відродження краю. Помітно зросла його заселеність. У XV-XVI ст. основна маса селян Поділля, як і України в цілому, належала до категорії державних селян і називалася данниками, кметями, тягловими. Селяни, які жили на території нинішнього Оратівського ра­йону, були приписані до Брацлавського замку.

Першу письмову згадку про Оратів знаходимо в матеріалах Віденського сейму 1448 року.

Отже в той час Оратів був значним населеним пунктом краю, який обкладався державними податками. Село тоді належало Грицьку Ясмановичу, а пізніше магнатам Оратовським і Кліщівським.

Посилюється процес закріпачення селян, чому сприяло поширення фільваркового господар­ства. Оратівські фільварки вже тоді давали сотні кіп (і копа - бо снопів) жита, вівса, ячменю, пшениці, проса, гороху. За свідченням джерел, селяни платили податок від 6 до 40 грошей з двору, данина сплачувалася медом, хутром.

Населенню тодішнього Поділля й Оратова доводилося відбивати грабіжницькі напади сул­танської Туреччини та кримських татар. Їхні набіги повторювалися майже щорічно. Найбільш спустошливими були напади 1562,1566,1568,1575,1589 років. Відмічено літописцями, що лише 1575 року на Поділлі, Волині і Галичині турки і татари захопили 150 тисяч коней, 500 тисяч голів великої рогатої худоби, 200 тисяч овець. Тоді ж вони взяли в полон 55340 чоловік.

Місцеві феодали і польська шляхта неспроможні були захистити землі Поділля. Населення рятувалося самотужки: будували дерев’яні та кам’яні фортеці, копали підземні ходи. В той час були споруджені фортеці в Оратові, Мервині, Старому Животові.

У боротьбі проти турків і татар відзначалися козаки і селяни-втікачі, які освоювали По­ділля. Особливу мужність проявив Іван Підкова, який на Поділлі формував загони і боровся з султанською Туреччиною.

За селищем Оратів на найвищих місцях насипано високі могили-кургани. Дві з них знахо­дяться з лівого боку шляху в напрямку станції Оратів, а одна - з правого боку при в’їзді до села Лопатинка. Могили є також на найвищому місці по дорозі до Оратівського лісництва. З цих курганів видно найвищу могилу-курган, яка знаходиться поблизу Новоживотова. Вже з неї видно багато інших курганів, яких так багато залишилося в нашому краї з тих часів.

Існує версія, що ці кургани насипали як сторожові вежі. На них завжди вартувала сторожа. Там знаходилася бочка із смолою або пріла солома. На випадок появи в степу нападників вартовий запалював смолу чи солому, сповіщаючи таким чином населення про небезпеку. Можливо, що тут колись хоронили військових ватажків та прославлених героїв, у пам’ять про яких і насипали козаки подібні могили.

Після неодноразових ворожих нападів Оратів знову відроджувався з попелу, поповнювався людьми, зростав і розвивався.

Після підписання Люблінської унії 1569 року Оратівський край, як і всі землі Брацлавщини, увійшов до складу Речі Посполитої.

ОРАТІВ У РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(1648-1654 рр.)

Посилення соціального і національного гніту піднесло рішучість нашого народу до боротьби за своє визволення. Потрібен був ватажок, який зумів би очолити повстання, до якого був готовий народ. І такий лідер знайшовся.

«Бог послав українцям, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав йому підставу й розум визволити від тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ, і віднай­ти йому сподівану свободу», - написано у Літописі Самійла Величка.

Обраний гетьманом України Богдан Хмельницький звертається з універсалом до українського народу, в якому закликає до боротьби з польською шляхтою. Запорізьке військо під його ко­мандуванням складало лише організуюче ядро повстанської армії. А навколо нього гуртувала­ся маса селян і міщан України.

На Запоріжжя потяглися мешканці з Брацлавщини, Оратівщини. За свідченням сучасників, туди направлялося «все, що лиш живе».

Ціла низка документів свідчить, що Богдан Хмельницький неодноразово бував на землі Оратівській і безпосередньо в Оратові. Тут варто згадати історію створення Животівського ко­зацького полку. Вже на початку визвольної війни за наказом Хмельницького в південному при­степовому регіоні оформилися полки реєстрового козацтва. Одними з перших у Київському і Брацлавському воєводствах були створені полки: Вінницький, Барський, Брацлавський, Могилівський, Кальницький, Животівський.

У книзі «Нариси історії Поділля» читаємо: «На середину травня 6 полків подільських ко­заків, селян і міщан під проводом Д. Нечая, І. Федоровича, І. Степка, І. Александренка і Якима (Якуша) ждали лише наказу Б. Хмельницького розпочати наступ на Меджибіж. При цьому відзначимо, що Д. Нечай командував брацлавським, І. Федорович - кальницьким, Степко - подніпрянським, І. Александренко - барським...». Виходить, що животівським полком коман­дував тоді Яким (Якуш).

З історичних джерел відомо, що у червні 1649 року Б. Хмельницький вів свої війська через Старий Животів і Оратів, готуючись до облоги Збаража.

Бурхливими хвилями котилася по землі України визвольна війна. В ті роки були зруйновані Животівська і Оратівська фортеці.

В одному з документів є розповідь про те, що у березні 1651 року Хмельницький знову відвідав Животів і Оратів. Тут він завершував мобілізацію армії для нових походів. Можливо, що з того часу залишилася легенда про дуб Хмельницького, який зберігся поблизу села Фронтівка.

Третій документ свідчить, що гетьману України довелося втретє відвідати Животів і Оратів у кінці 1653 року, коли він вів свої війська з-під Шаргорода і Бару через Літин, Вінницю, Оратів, Животів у район Києва, де невдовзі відбулася Переяславська Рада.

Тривалий час Оратів знаходився на території, контрольованій козаками. Тут, у межах трьох воєводств - Брацлавського, Київського і Чернігівського сформувалася козацька державність. До реєстру війська Запорізького належало сорок тисяч чоловік. Було створено шістнадцять військово-територіальних полкових одиниць. Одним із таких центрів став Животів як полкове місто. До цієї територіальної одиниці належав і Оратів.

На той час Оратів був досить великим. Здалеку виднівся він своїми білими хатами з клуня­ми і хлівами, високою церквою, пишними садами і кучерявими вербами. Оскільки українські села будувалися здебільшого поблизу річок, озер та інших водойм, Оратів розбудувався на берегах річки Живи. Характерною ознакою його вже тоді були великі стави. В розташуванні вулиць, майданів, осель не було якоїсь системи. Але все було підпорядковано найбільш раціо­нальному здійсненню процесів життєдіяльності. А для цього була потрібна зручність розмі­щення будівель щодо оброблюваних земель, шляхів, водних ресурсів, рельєфу, грунтів, рослин­ності.

НАШ КРАЙ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

Визвольна війна українського народу проти польської шляхти закінчилася. Проте боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту тривала.

Уже в другій половині лютого 1654 року польський король Ян Казимир наказав коронному гетьману С. Потоцькому вирушити з військом на Україну. Героїчний опір чинили всі жителі Брацлавщини. За словами польського історика В. Коховського, який брав участь у цьому по­ході, «треба було весь край над Бугом приводити до послуху штурмами».

Укладений на початку 1667 року між Росією і Річчю Посполитою Андрусівський договір пе­редбачав перехід під владу Польщі Правобережної України, за винятком Києва та його околиць.

Проте Польща настільки ослабла після війни, що не змогла встояти перед натиском Високої Порти і за Бучацьким миром 1672 року віддала під владу турків значну частину Подільського, Київського і Брацлавського воєводств.

Двадцять сім років (1672-1699) панувало на цих землях створене турками Сарматське кня­зівство. Це з тих часів залишилися в нашому краї такі назви як Турецький міст, Турецький вал, Турецький брід, Турецький замок, Турський (Турецький) ліс. Трактат про вічний мир 1686 року повернув Польщі Правобережну Україну тільки формально. Розтерзаний війною Подільський край перетворився в пустку.

Оратів уже в котрий раз було розграбовано і спалено. Місцеві жителі втікали на Лівобереж­жя або в південні степи.

Щоб утримати селян, польські магнати, які поверталися до своїх колишніх володінь, давали їм окремі пільги, або «свободи». Вони на декілька років звільняли їх від повинностей, що доз­воляло хоча б на деякий час відчути волю.

Тому кінець XVII початок XVIII ст. став для Оратова, як і всього Правобережжя, періодом піднесення землеробства, промислів, торгівлі, всієї економіки. До цього часу належить будів­ництво в Оратові і навколо нього водяних млинів, розвиток гончарних, бондарних, прядиль­них та інших промислів.

Зважаючи на велику працелюбність нашого селянства, яке мужньо винесло на своїх плечах найтяжчий тягар набігів кочівників, татарів, турків, а також безперервних воєн, воно зуміло не тільки зберегти свою етнічну цілісність, але й створити розвинуте, високопродуктивне сільсько­господарське виробництво. Польські магнати, з одного боку, даючи певні свободи, частково сприяли цьому, а з іншого - все більше і більше закабалювали край.

Є документи, які свідчать, що в кінці XVII ст. Оратовом володів Антоній Пулавський. Це був багатий магнат, який побудував в Оратові розкішний палац.

Після смерті Антонія Пулавського містечко Оратів внаслідок різних конкурсів, судових рішень, роздільних актів належало таким володарям (за книгою Л. Похилевича, подається прізвище володаря і кількість належної йому землі в десятинах): Івану Шимановському (купив у Боб- ровського) - 18о; Антону Стемпковському - 348; Францу Пухальському - 211; Фомі Яницькому - 301; спадкоємцям ксьондза Мартина Малиновського - 230; Петру Івашкевичу - 170; Феодо­сію Славинському - 129; Миколі Тернівському - 133; Зузанні Славинській - 130; Леонтію Ло- зинському - 46; спадкоємцям Франца Павловича - 36; частина казенна (державна), конфіско­вана 1833 року після поразки польського повстання - юо; приходській церкві православній - 68; Латинському костьолу - 40.

ОРАТІВ У XVIII СТОЛІТТІ

Через усе XVIII ст. прокочувалися Україною хвилі козацько-селянських повстань. У 1702- 1704 рр. повстанці під керівництвом фастівського полковника Семена Палія повністю звільнили від шляхти Поділля і Брацлавщину. Вільніше стало дихати селянам, але ненадовго. Невдовзі польська шляхта повернулася з великою військовою силою і жорстоко розправилася з учасни­ками повстання.

Згодом оратівські селяни сміливо йшли до повстанських загонів під керівництвом А. Притиченка в 1734 році. Гайдамацький рух на Поділлі не завмирав.

Широкого розмаху набула селянська війна 1768 року, яка отримала назву Коліївщина. Її вожді - Максим Залізняк та Іван Гонта оспівані в народних думах і піснях та в поемі Шевченка «Гайдамаки». Кількатисячне військо під проводом запорізького козака Максима Залізняка, ідучи походом з Холодного Яру на Умань, проходило через Оратів. Сотні наших земляків при­єдналися тоді до повстанців. У червні 1768 року військо Максима Залізняка взяло штурмом місто Умань. До повстанців приєдналося кілька сотень козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою. Про те, що Гонта побував зі своїми гайдамаками в нашому краї, збереглася розповідь про Гонтину криницю в селі Медівка.

Військова і цивільна влада на визволеній гайдамаками території належала спеціальному органу - канцелярії повстанців. Максим Залізняк, обраний полковником, видавав універсали - декрети нової влади, що поширювалися на всю територію Правобережної України, де вирувало, а пізніше перемогло народне повстання. Така влада проіснувала кілька місяців 1768 року і в нашому краї.

Царський уряд, наляканий повстанням, вступив у змову з урядом Польщі і виділив війська для придушення Коліївщини. Повстанський табір було оточено під Уманню. Іван Гонта, був жорстоко скараний у селі Серби (нині Гонтівка) на Поділлі. Максим Залізняк і багато його сподвижників - заслані до Сибіру на каторгу. Повстання зазнало поразки. І знову на нашу землю повернулися польські магнати.

В Оратові 1787 року побудовано Успенську церкву, дерев’яну, 5 класу, на місці кам’яної, яка була дуже стара і від часу розвалилася.

Тоді ж було споруджено і Латинський приходський костел. Його будівництво пов’язане з іменем тодішнього володаря Оратова Казимира Пулавського.

Всі поміщики Оратова і навколишніх сіл, а їх було декілька десятків, тримали латинську сповідь (католики) і були прихожанами костелу. Польські поміщики прагнули навернути до католицької віри місцевих селян. Тих, хто приймав цю віру, вони всіляко заохочували, звільня­ли від повинностей, допомогали в будівництві житла. Багатьом з них давали польські прізвища.

До Оратівського приходу зараховується село Лопатинка. Воно знаходиться при безіменній річці, що впадає в річку Жива. В середині XVIII ст. у Лопатинці було жителів - 248, землі 623 десятини. Засноване село в XVII ст. Лопатинським. Належало воно поміщику Ельснеру.

Власники оратівських маєтків по-хижацькому винищували ліси поблизу Оратова і навко­лишніх сіл. Вони грабували і нищили природні багатства. В безмежних лісах, які поміщики привласнювали, вони заводили промисли, випалювали ліс, добуваючи деревне вугілля, по­таш, зводили скляні гути. Це призводило до загибелі лісів і ще більшого зубожіння селян. По­силюється кріпацтво. Час від часу бували великі неврожайні роки, і тоді наставав голод.

Страшна чума 1772 року забрала тисячі селян. Вже тоді церковні літописці (священики, дяки) писали: «Немає дня, щоб у нашому селі хтось не вмер від чуми». Мовчазними свідками тих страшних часів стояли в Оратові і його околицях великі кам’яні хрести жертвам страшної чуми. Але з плином часу вони зникли.

Протягом XVIII ст. Оратів належав до Брацлавщини, а з 1795 року - до Київської губернії. З цього ж 1795 року Оратів називається містечком.

НАШ КРАЙ У СКЛАДІ РОСІЇ (1793-1860 рр.)

  У 1793 році  відбувся переділ Польщі, внаслідок чого Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. Населення краю радо вітало таку подію. Люди одної православної віри на­решті об’єдналися, не стало споконвічних ворогів - поляків, турків, татар. Але радість була передчасною. Російські колонізатори розповсюдили кріпосницькі норми життя, ще жорстокіші, ніж були раніше.

  На той час в Оратові налічувалося 196 дворів, в яких проживало 1868 душ населення.

В 1811 році Оратів одержав статус міста. Повільно починають розвиватися народні промис­ли, зокрема в Оратові - кравецтво, швацтво, гончарство. На початку XIX ст. починають діяти водяні млини і вітряки. Підприємства цього часу поділяються на два типи: капіталістичні (рин­кові) і феодально-кріпосницькі. Власниками капіталістичних ставали купці, міщани, окремі заможні селяни, а феодальних - поміщики або їх орендарі чи посесори.

Проте більшість населення краю, як і всієї України, не мали ніяких громадянських прав, а будь-якого кріпака поміщик міг без слідства і суду відправити на заслання і каторгу. Бунтівних селян часто віддавали в рекрути на двадцять п’ять років солдатської служби, де на них чекала безупинна муштра і знущання.

Внаслідок жорстокої експлуатації спостерігався низький природний приріст населення. Згуб­ний вплив на населення Липовецького повіту справила в тридцяті-сорокові роки епідемія хо­лери, від якої загинуло на Правобережжі сто тисяч чоловік. Якщо в Оратові 1811 року прожива­ло 1868 чоловік, то 1864 - тільки 1263.

Селяни Поділля боролися за визволення з-під кріпосницького гніту, за землю і волю. Най- популярнішим героєм селянства на Поділлі став незламний борець проти експлуататорів на­родних мас Устим Кармелюк.

Організувавши повстанський загін, Кармелюк зі своїми побратимами нападав на поміщицькі маєтки, шинки, двори селян-багатіїв. Повстанці карали експлуататорів, відбирали в них май­но, гроші й роздавали бідним і знедоленим.

Кілька разів Кармелюка арештовували і засуджували до каторжних робіт у Сибіру. Але ніщо не могло зламати його сили і волі. П’ять разів він утікав з війська, заслання і каторги. Під   час цих утеч він пройшов понад 13 тисяч кілометрів. І кожного разу, повернувшись на рідне Поділля, Кармелюк знову збирав повстанські загони і очолював визвольну боротьбу поневоле­них селян. Близько чверті століття (1812-1835 рр.) тривала боротьба. На антипоміщицькі зак­лики Устима Кармелюка відгукнулося майже двадцять тисяч селян.

До повстанських загонів Кармелюка вливалися селяни Липовецького повіту, серед яких були і жителі нашого краю. Живуть у народі перекази, що начебто Кармелюк діяв деякий час на території нинішнього Оратівського району, переховувався від переслідування царських влас­тей. Письмових відомостей про це не залишилось. Проте відомо, що в роки, коли на Поділлі діяли повстанські загони Кармелюка, на Оратівщині теж було здійснено чимало нападів на поміщицькі маєтки. Неодноразово в ті часи спалахували панські фільварки, скирти соломи. І Так оратівчани прагнули помститися гнобителям.

КРІЗЬ РОКИ І СТОЛІТТЯ

Відомий історик XIX ст. Л. Похилевич зібрав велику кількість матеріалів про населені пунк­ти Поділля і Київщини. В книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» автор подає відомості про Оратів. Оратівська волость належала Андрію Оратовському, а він отримав її від свого діда Сергія Оратовського. Це записано в старовинному рукописі, який зберігався в одного з власників Оратова Фадея Осиповича Бобровського.

Л. Похилевич наводить наступні факти і дати. В 1610 році Оратівським маєтком володіли три брати: Василь, Богдан та Северин Оратовські, а з 1640 року - син Василя Іван.

Іван Васильович Оратовський у 1648 році оголосив перед Луцьким міським судом про те, що після п’ятиденного штурму містечко Оратів взято татарами, а замок зруйновано. Житла селян пограбовано і спалено.

Ознаки замку, який містився на валах і був оточений штучними ровами, були наявні ще в XIX ст.

У1661 році Оратовом володіла Христина Василівна, по чоловіку - Домбровська, сестра Івана Оратовського.

Потім володарями були польські магнати, а в другій чверті XVIII ст. стали Оранські (1763).

У1784 році дочка Оранського Антоніна вийшла заміж за Антона Казимировича Пулавського - генерал-лейтенанта російських військ. У1803 році після смерті чоловіка генеральша пере­дала маєток у Київській цивільній палаті своєму синові Казимиру, який володів ним до 1824 року. Рішенням суду маєток роздано в різні руки за борги з правом викупу протягом десяти років. Проте Казимир Пулавський не зміг скористатися цим правом і маєток не викупив. Час­тина земель була здана новими володарями Лозинським і Пиняловичем у державну казну за 770 і 730 карбованців 1867 року.

Значну роль у розвитку містечка Оратів відіграли реформи шістдесятих років XIX ст. Згідно з Положенням про органи місцевого самоврядування від і січня 1864 року в губерніях і повітах створювалися земства, що мали займатися на місцях справами промисловості, торгівлі, освіти, будівництвом і ремонтом доріг, шкіл, лікарень. Виборча система багатоступеневих ви­борів до земства надавала переваги дворянам. Право виборів залежало від розмірів їх майна та становища в суспільстві.

Активну участь у діяльності земства брали представники буржуазії. Ті земства, де прогре­сивні буржуазні елементи переважали, відігравали певну позитивну роль. Зокрема, в поши­ренні агрономічних знань, у наданні медичної допомоги населенню, створенню початкових шкіл, сприянні розвитку кустарної промисловості тощо.

У цей період була відкрита в Оратові земська початкова школа.

ОРАТІВ У КІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

У селі Оратів знаходилась волость. Належала вона Липовецькому повіту Київської губернії. До Оратівської волості входили села: Оратів, Казимирівка (тепер Прибережне), Заруддя, Лопатинка, Оратівка і Гоноратка.

Село Оратів було великим населеним пунктом. У ньому до 1917 року нараховувалось іо по­міщицьких господарств, 240-300 сільських дворів. В це число входило близько бо сімей єврейсь­кого населення (частина з них до 1917 року виїхала до Америки, частина в роки революції 1917 - у великі міста, а частина загинула в роки громадянської війни від банд Зеленого та армії Денікіна). В Оратові мешкало близько 20 сімей польського населення (Яніцькі, Домбровські, Сініцькі, Лозінські та інші).

У центрі села стояла дерев’яна Михайлівська церква. Священиком в Оратові довгий час був Петро Родіонович Кутєпов, а після його смерті 1914 року священиком став його син Борис Пет­рович Кутєпов.

Будинок волосного управління, що стояв на державній землі, придбав якийсь заможний по­ляк, а згодом у центрі села побудували нове приміщення волосної управи.

Волосними старшинами були Олександр Кириленко, Омеляненко, Іван Гресько. А найдовше волосним старшиною, аж до 1917 року, був Василь Нагорний із села Заруддя.

Законодавча влада належала мировому посереднику, який міг без зборів сільських старост звільняти і призначати волосного старшину. Так, наприклад, в Оратові волосним старшиною був призначений Сайдюк, але мировий посередник зняв його нібито за те, що він був незаконнонароджений.

Нижче будинку старої волості була школа, вкрита соломою, на одну класну кімнату (нині цього будинку немає). Пізніше школу побудували в іншій стороні села, біля церкви. В школі довго працював учителем Нестеровський (син священика з Княжої Криниці, нині Монастирищенський район). До 1917 року в школі було 2 вчителі, 4 класи, в яких навчалося 95 учнів.

В Оратові був лікар Лісовський. У1902-1903 роках Данило Романович Кириленко служив у нього конюхом і возив Лісовського до хворих. За візит до хворого Лісовський брав 50 копійок. Приблизно до 1916 року фельдшером і аптекарем в Оратові був Козельський.

У селі Оратів було 2 пивних трактири: Самсоновича і Штейнберга Лейби та Кокотюка Сави. Крім цього, в селі було десять шинків.

До 1917 року в селі Оратові були поміщики:

Михайло Михайлович Воронович (його батько генерал Михайло Родіонович Воронович приїхав з Петербурга, купив землю у багатого поляка за 12 тисяч і тут оселився. Сам приїздив тільки літом, а більше часу перебував в Одесі. Був генерал-губернатором Кишинівської губернії. Господарством Вороновича управляв Злановський, після нього довго - Бурсов (колишній мат­рос), пізніше - Житніков.

Вороновичу належало 1188 десятин землі, яка розкинулась рівними площами навколо Оратова. Йому належало також два ставки: Верхній, або Камінний (Камінний називався тому, що упирався в кам’яні береги і греблю) площею 72 десятини, Ґуралянський (бо над ставом колись стояла панська ґуральня) площею 5 десятин та значна частина лісу. Господарські будинки Вороновича були розташовані в південній частині села. Частина господарських і конторських будинків під час революції знищена.

Михайло Воронович був активним учасником гетьманської Ради гетьмана Скоропадського. В1918 році він їздив до Києва на з’їзд сільських хліборобів. У часи гетьманщини був міністром сільського господарства. Коли Воронович повертався з Києва, на станції Фастів його вбили.

Маріян Івашкевич, за фахом лікар, господарство мав там, де нині ветеринарна лікарня.

Мав у своєму володінні 160 десятин землі та нижній став площею 50 гектарів (зараз нази­вається Євтухів став). Не дуже дбав про господарство, бо був лікарем. Існують чутки, що після революції 1917 року працював лікарем у Черкасах.

Михайло Тележінський (син сабарівського священика).У нього налічувалося до 300 деся­тин землі. Господарство мав там, де зараз лікарня. Після революції 1917 року зник.

Михайло Домбровський мав до 150 десятин землі. За розповідями місцевих селян, Домбровський помер у Брацлаві.

Тарновський мав до 100 десятин землі. Господарство його знаходилося на садибі, де тепер молокозавод. Припускають, що після революції 1917 року він утік до Польщі.

Пиляневич. Його господарство знаходилося майже в центрі Оратова. В нього налічувало­ся до 100 десятин землі.

Виговський. Господарство його знаходилося на території колишнього колгоспу «Більшовик».

Пашковський. Садиба знаходилася у західній частині Оратова.

Селяни Оратова користувались землею з наділом не більше як 5 десятин, але було багато малоземельних та зовсім безземельних. Таких в Оратові називали «новодворці».

Користування землею було чотирипільне: озимина, ярина, толока, сіножать.

До революції 1918 року багато малоземельних і безземельних селян Оратова працювали на полях та в господарствах поміщиків.

Під час революції 1905-1907 років часто виникали пожежі в поміщицьких господарствах. Особливо часті пожежі були у пана Тележінського, бо він дуже жорстоко ставився до селян. Наприклад, за худобу, яка забігала на поля Тележінського, він наказував стягувати з селян штраф - 3 карбованці.

В селі була церковно-приходська школа. Вона мала чотири класи. В ній навчалися діти бідних і середняків, а діти заможних селян навчалися в Умані і Трощі. В школі навчалося 40-45 хлопців і 20-25 дівчат. У хлопців були вчителі: Ананій Васильович Яровий і Клим Трохимович Кушнір.

У школі вивчали такі предмети: російську мову, арифметику, чистописання, списування, історію, географію, псалтир, євангеліє, основним предметом був Закон Божий. Рідна українська мова в школі не вивчалася. Навчання починалося 15 вересня, а закінчувалося 1 квітня.

Стаціонарної лікарні в Оратові не було. В селі був фельдшер Кравець, який відвідував хво­рих. За те, що він лікував, плата не бралася, оплачувалися лише ліки. Фельдшер Микита Іва­нович Кравець ставився до хворих добре. Стаціонарна лікарня була в Липовці (повіт), Умані, Києві.

Поштовий зв’язок Оратова з містами довгий час був кінним, поки не побудували залізницю Козятин-Умань 1899 року. Кореспонденція, яка знаходилася у волості, відвозилася з Оратова один раз на тиждень підводою до міста Вінниця. Пошта була в Старому Животові Таращанського повіту Київської губернії. Зв’язок Оратів тримав з Липовцем,  як повітовим містом. Оратівчани часто їздили на базар в Іллінці.

В РОКИ РЕВОЛЮЦІЙ І ВОЄН

Першими вісниками Жовтневої революції були фронтовики, які поверталися з фронту додо­му. На станції Оратів, виходячи з вагонів, солдати і матроси розповідали про перемогу рево­люції, про Керенського, який утік, що всі тепер будуть вільними громадянами.

Восени 1917 року в Оратові біля волосного будинку відбувся схід селян. Люди гули: «Царя скинули. Як буде далі без царя? Керенський втік!». На сходці виступив Єфрем Мороз і розповів, що царя скинули, тепер панів не буде, всі стануть вільними. Земля належатиме селянам.

Після нього виступив учитель Степан Кутєпов. Він говорив, що революцію в Росії треба підтри­мувати, берегти і шанувати, як новонароджену дитину. Тут же відбулася демонстрація з чер­воними прапорами та революційними піснями.

Такі сходки біля волості повторялися часто. На одній з них було обрано волосний револю­ційний комітет. До нього входили: Сава Савович Лопатинський (голова), Кость Іванович Маковецький (комісар), Карпо Тимофійович Лопатинський (зав. земельним відділом), Григорій Яко­вич Григоренко (зав. матеріальним забезпеченням солдаток). Було обрано також сільський революційний комітет. Його членами стали: Антін Мартинович Іващенко, Логвин Гаврищук, Гнат Тимофійович Корнійчук, Трохим Гордійович Новицький, Михайло Чернишук.

Комітет почав діяти. Восени 1917 року в орендатора Павла Аркадійовича Зібельдорфа (німця) комітет виловив у ставку рибу і розпродав її селянам. Влітку 1918 року приїхали в село гайда­маки і вимагали від комітету сплатити контрибуцію за рибу, інакше обіцяли карати людей канчуками. Члени комітету зібрали з селян гроші і сплатили контрибуцію в сумі 12 тисяч кар­бованців.

В Оратові діяла банда Зеленого, яка принесла багато лиха. Бандити привезли до Оратова людей з Животівки і розстріляли їх у дворі поміщика Івашкевича. Вони побили в Оратові євреїв, з яких вціліли тільки ті, що зуміли викупитися за великі гроші.

На початку 1919 року в Оратів увійшла Червона Армія. Було відновлено роботу волревкому та обрано першого голову сільради, яким став Данило Колосенко. Земля була розподілена між селянами.

Після цього знову Оратів переходив з рук у руки. Зайняли Оратів банди Шарнопольського родом з Оратова). Пізніше він утік до Німеччини, а під час окупації в 1941-1944 роках він з'явився в Оратові в німецькій формі (з розповіді Маковецької Софії).

У травні-червні 1920 року в Оратові були поляки.

У червні 1920 року після вигнання поляків в Оратові встановлена радянська влада. Головою сільської ради був обраний Яків Карпуха. Остаточно розділено поміщицьку землю, тягло, інвен­тар, ліси. Проведено мобілізацію до лав Червоної Армії.

З утворенням Оратівського району в 1923 році райвиконком зайняв дім поміщика Зороновича.

Першим головою райвиконкому був Стратій Салій. Перед революцією 1909 року він виїхав до Америки, де працював і жив у Нью-Йорку, брав активну участь у розповсюдженні листівок, за що потрапив до тюрми. Вийшовши з тюрми, продовжував революційну діяльність, переїхав у Бостон, звідки повернувся в Україну. Він працював головою виконкому в Оратові в 1920 - 1924 роках. Змінив його на цьому посту Тиванчук.

Оратівську школу перевели в приміщення колишнього будинку волосної управи. Вчителя­ми працювали Петро Косов, Степан Кутєпов.

У житловому будинку Вороновича відкрилася двокласна школа.

Почала працювати лікарня в колишніх будинках пана Тележінського. Першим лікарем був Казимир Лозінський. Пробув він в Оратові до 1926 року. У клубі, що знаходився в колишньому будинку ксьондза, відбувалися збори селян, вистави, концерти.

У1921 році було створено Комітет незаможних селян. Головою комнезаму був Порфирій Котосенко, а пізніше Артем Щебенюк. Комітет періодично займався переглядом наділів землі, городів, садиб. Проте робочої худоби і сільськогосподарського реманенту не вистачало. Бідняцькі господарства та вдови скоро попали в залежність від «давніх хазяїв».

Перша комсомольська організація виникла в Оратові 1921 року. Перші комсомольці: Петро Зиков, Михайло Биков, Олександр Погорей, Дмитро Василевич, Наталка Данільченко, Домка Зпкова.

У1928 році колишній будинок поміщика Вороновича, що його займав райвиконком, переда­но школі, а райвиконком перейшов у інший відремонтований будинок Вороновича - колишню стайню. Волосний будинок, де знаходилася школа, передано пошті. Ініціатором цього був Яків Семенович Туринський, завідувач культвідділу райвиконкому.

У 1928-1930 роках розгортається об’єднання дрібних господарств у колгоспи. Забирали в куркулів землю, коней, різну худобу, сільськогосподарський реманент. Розкуркулювали підчер­воним прапором.

Головою сільської ради в Оратові був Пилип Дашевський.

У грудні 1929 року в Оратові створено три колгоспи: «Червоний Схід», організований у ко­лишньому господарстві поміщика Тележінського; першим головою колгоспу був Яків Андрійо­вич Коханюк; колгосп «Більшовик», організований у містечковій частині села в господарстві поміщика Л. Д. Маршака; першим головою колгоспу був Олександр Погорей; спілка обробітку землі (СОЗ) «Нива Шевченка», організована на садибі с. Животівка; головою СОЗу був Олек­са Колосок.

У кінці січня 1930 року всі три господарства об’єдналися в один колгосп під назвою «Більшо­вик». Контора і всі господарські будівлі об’єдналися на базі колгоспу «Червоний Схід». Голо­вою колгоспу був Яків Андрійович Коханюк, завгоспом - Олександр Погорей.

Організованим колгоспам держава дала кредит, сільськогосподарські машини, трактори і причіпний реманент. Прибули і в Оратів перші трактори, не бачені досі. Першими тракторис­тами були: Гнат Василевич, Улян Биков, Максим Дробаха, Мотря Стасюк, Захар Щерба. Тут же відібрали 14 бажаючих і відкрили курси трактористів у приміщенні колгоспу.

У1930 році створено партійну організацію. Членами партії стали Гнат Гурич, Євтух Пасєка, Петро Чернишук, Палатна Шарнопольська, Сидір Демченко, секретарем парторганізації обра­ли Мірошниченка (двадцятип’ятитисячник).

У 1932 році «Більшовик» розділили на два колгоспи: «Більшовик», що займав 46 відсотків загальної площі, та «Червоний Схід» - 54 відсотки. Головою колгоспу «Червоний Схід» обра­но Федора Івановича Пасєку, а колгоспу «Більшовик» - Євтуха Івановича Пасєку (рідні брати).

СКОРБОТНІ ВІХИ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ

Трагічною сторінкою в літопис XX ст. увійшов голодомор 1932-1933 років. Він став наслідком примусової суцільної колективізації, непосильних державних хлібозаготівель, розкуркулення, а насправді - ліквідації міцних одноосібних господарств, результатом політики відкритого ма­сового терору сталінського тоталітарного режиму проти українського народу.

Спеціально утворені бригади й «комісії» до зернини вимітали із селянських дворів збіжжя, прирікаючи людей на голодну, мученицьку смерть. Вимирали цілі сім’ї, вулиці, села. Навіть за обережними підрахунками окремих істориків і дослідників, голодомор забрав від семи до деся­ти мільйонів громадян, або майже кожного четвертого мешканця України. На Вінниччині його жертвами стали понад 1,6 млн. осіб, на Оратівщині, за далеко неповними даними, - до дев’яти тисяч жителів. Бувало, до спільних могил звозили разом з померлими ще живих, опухлих і знесилених людей. Траплялися випадки трупо- і людоїдства. Найбільших втрат (п’ятсот-сімсот жителів) зазнали у ті роки Животівка, Оратів, Новоживотів, Рожична, Підвисоке, Скала. По­над 1000 осіб пішло на той світ у Балабанівці та Юшківцях. У багатьох сім’ях цього села помер­ло п’ять-вісім душ. Не стало всієї родини (десять осіб) Людвіга Хрустовського.

У дев’яностих роках минулого століття в селах встановлені пам’ятні знаки жертвам голодо­мору, щорічно, починаючи з 2006 року, в останню суботу листопада проводяться панахиди, скорботні акції «Запали свічку».

* * *

Горе, посіяне голодомором, жило в кожній родині. В душах оратівчан ще ятрилися свіжі рани цієї жахливої трагедії, коли із заходу насунулись чорні, зловісні хмари... День віроломно­го нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз (22 червня 1941 року) став першим із 1418 трагічних і водночас героїчних днів.

Оратів увійшов багатостраждальною сторінкою в історію Великої Вітчизняної війни. Він був окупований німецько-фашистськими загарбниками одним із останніх в області. Двадцять сьо­мого липня 1941 року гітлерівські бандити вже «порядкували» на оратівській землі: грабували підприємства, колгоспи, населення, розстріляли десятки мирних громадян, сотні вигнали на каторжні роботи до Німеччини, завдали нашим людям невимовно важких страждань. У1941 році на фронт було мобілізовано 2700 чоловік, а 1944 - 6751. На примусові роботи до Німеччи­ни було вивезено 1700 мешканців району.

Народ не скорився варварам-чужинцям. Опір ворогу з боку місцевого населення розпочався одразу, як тільки фашистський солдат ступив на нашу землю, і з кожним днем набирав ширшо­го розмаху, став справжнім другим фронтом.

У 1942 році боротьба проти окупантів набрала всенародного характеру. На тимчасово оку­пованій території створювались партизанські загони й антифашистські підпільні групи. На­родні месники завдавали удару по комунікаціях ворога, пускали під укіс ешелони з коричневи­ми вояками, зброєю і технікою, поширювали фронтові звернення Радянського інформбюро, ли­стівки із закликом до населення рішуче протидіяти фашистській нечисті, паралізовували робо­ту окупаційних органів, допомагали військам у визволенні населених пунктів. Активно діяли такі групи й загони в Скоморошках, Балабанівці, Фронтівці, Підвисокому, Сологубівці, Човновиці, Бугаївці, Якимівці, Стрижакові. Ось один із багатьох тогочасних фактів: 1942 року патрі­оти вчинили три диверсії на залізничному перегоні Христинівка-Монастирище, внаслідок чого було пошкоджено 4 паровози, 51 вагон з живою силою і технікою ворога, рух поїздів припи­нився на 70 годин, зокрема і залізничною станцією Оратів.

• Підвисоке, як партизанське село, знайшло особливе місце в історії Великої Вітчизняної війни. Підпільна організація в складі 25 чоловік, очолюваная. Г. Нижником, потім Ф. Ф. Слободяню­ком, завдавала нищівних ударів фашистам. Пізніше група влилася в партизанський загін ім. Чапаева під командуванням І. Калашника.

Наводила жах на загарбників антифашистська група, що діяла в с. Балабанівка. Її очолюва­ла В. Г. Татарчук, а після загибелі останньої - Л. П. Столяр. До складу групи входило чимало мешканців с. Фронтівка.

Не давала спокою окупантам підпільна антифашистська організація під керівництвом М. М. Стельмащука, що заявила про себе в селі Сологубівка, 26 жителів Скоморошок стали народними месниками.

З жовтня 1941 до січня 1944 року діяла підпільна група в с. Човновиця, а з 1942 - в селах Бугаївка і Якимівка (керівник об’єднаної групи Д. А. Бордюженко).

З кожним днем наростала сила ударів наших військ. Крок за кроком йшли вперед доблесні воїни. На початку січня 1944 року були визволені Скоморошки, Човновиця, в наступні дні - Скала, Старий Животів, Якимівка, Велика Ростівка, Медівка, Новий Животів, Солоіубівка, Оратів, Бугаївка, Мала Ростівка, Вербівка, Кожанка, Бартошівка, Чернявка, Чагів, Животівка, Заруддя, Лопатинка, Оратівка, Осична, Юшківці, Яблуновиця, Очитків, Рожична, Ступки. Особливо важкі бої точилися в районі станції Оратів, Балабанівки, Оратова, Оратівки, Рожичної, Осичної, Юшковець, Сабарівки.

Німецьке командування, намагаючись уникнути оточення ударного угруповання під Корсунь-Шевченківським, перекинуло в район станцій Липовець, Оратів і села Мервин значні сили танків і піхоти. Двадцять сьомого січня ворожі війська вдруге захопили районні центри Липо­вець і Оратів, село Ступки; двадцять восьмого січня - села Стрижаків, Підвисоке, Заруддя.

Про ці події командувач 38-ї армії генерал К. С. Москаленко писав: «На 28 січня становище погіршилося. Противник зранку поновив наступ силами двох угруповань. Одне з них, що налічувало близько 120 танків, спрямувало удар із району Росоші у східному напрямку, дру­ге - в складі бо танків - у північно-східному. До 13-ї години їм вдалося замкнути кільце навколо частин 17-го гвардійського корпусу.

Після цього танкова дивізія СС «Адольф Гітлер» силами близько юо танків і одного пол­ку піхоти 4-ї гірськострілецької дивізії, а також дивізія за невстановленим номером з час­тиною сил 1-ї піхотної дивізії розгорнули наступ на схід у напрямку cm. Оратів. У той же час близько 120 танків ворога зі сходу, з рубежу Оратів, Казимирівка, атакували цю стан­цію і захопили її, завершивши оточення двох дивізій 21-го стрілецького корпусу».

Вранці 29 січня всі дивізії 17-го і дві дивізії 21-го стрілецьких корпусів вийшли з оточення і зайняли оборону на вказаних рубежах. Гітлерівцям не вдалося прорватися до Корсунь-Шевченківського «котла». Наслідком цієї блискучої операції (24 січня - 17 лютого), названої в історії «малим Сталінградом», стало оточення близько 10 дивізій та однієї мотобригади про­тивника, захоплення великої кількості бойової техніки і зброї. Цьому сприяли героїчні дії воїнів на території Оратівського і сусідніх районів. У наступні тижні вони успішно відбивали контра­таки ворога. В березні визволили Ступки, Фронтівку, Підвисоке, Синарну, станцію і село Оратів, Гоноратку, Заруддя, Стрижаків, Дібровинці, Кошлани (13 березня). Саме цю дату оратівчани і відзначають, як день повного визволення району від фашистських загарбників. Його  воїни дивізій: 151-ї, 155-ї, 240-ї, 197-і, 135-ї стрілецьких, 192-ї гірсько-стрілецької, двох повітря­но-десантних: 4-ї гвардійської та 133-ї, згодом - Краківської.

Гоноратку, Заруддя, Стрижаків, Дібровинці, Кошлани (13 березня). Саме цю дату оратівчани і відзначають, як день повного визволення району від фашистських загарбників.

Важкі, кровопролитні бої точилися в січні-березні 1944 року на полях між Оратівським, Фронтівським і Красовським лісами. Багато радянських воїнів-визволителів смертю хоробрих по­лягло неподалік села Оратівка і поховано в братській могилі.

По війні частина їх останків була перенесена в центр села, де встановлено гранітний пам’ят­ник. Друге захоронения з дерев’яним надгробком залишилось на узліссі.

З ініціативи мешканця села, журналіста Дмитра Кісьори, на цьому священному місці 2007 року встановлено гранітний обеліск з надписом «Усім полеглим за Вітчизну. Ми вас не забу­ли». На його відкритті були присутні ветерани, побратими полеглих Марат Михайлович Григор’єв з Києва і Микола Тимофійович Литвин з Краснодара.

Благодійну допомогу при спорудженні обеліска надали С. М. Волкотруб, П. В. Виходзь та  Д.З. Кісьора.

У боях на оратівській землі загинуло 2416 синів Вітчизни. Смертю хоробрих полягли герої форсування Дніпра - Герої Радянського Союзу Бонзі Авксентійович Сордія і Федір Антонович Крючков. За проявлену мужність цього високого звання були удостоєні (посмертно) Семен Во­лодимирович Тартиков та Іван Іванович Жеребцов.

На полях битв віддали своє життя 4515 уродженців Оратівщини, семеро - Іван Омеляно­вич Бурлака, Микита Степанович Антонець, Олександр Мефодійович Фурман, Микола Заха­рович Брацюк, Володимир Микитович Гайдуков, Юрій Купріянович Глібко, Григорій Андрійович Заїка стали Героями Радянського Союзу, Андрій Кузьмович Мороз і Лука Степанович Лелека - повними кавалерами ордена Слави.

Війна завдала величезних матеріальних втрат. В одному з тодішніх документів, що збері­гається в обласному архіві, сказано: «Особливо великої руйнації зазнали господарства Плис- ківського, Оратівського, Липовецького, Турбівськогорайонів».

У повоєнні роки самовідданою працею народу відбудовано зруйноване господарство. Давно зарівнялися окопи, траншеї, бліндажі. На полях минулих боїв колосяться жита. Хоча, буває, війна нагадує про себе ще й зараз, скажімо, отими двадцятьма вісьмома снарядами 75-го калі­бру з німецьким маркуванням 5 липня 1943 року, знайденими влітку 2009 року в селі Оратів при підведенні газової вітки до одного з житлових будинків. Страшна, смертоносна ця знахідка.

А ми живемо пам’яттю про звитяжців, творців Перемоги, які заради мирного, вільного жит­тя своїх сучасників, нинішніх і прийдешніх поколінь віддали своє життя.

Пам’ять про полеглих у боях захисників Вітчизни безсмертна. Вона у спалахах Вічного вог­ню, у пам’ятних знаках та обелісках, встановлених на братських могилах, у назвах вулиць, меморіальних дошках. Вона у броні та граніті, у серцях нащадків фронтовиків, народних мес­ників, підпільників.

* ★ *

Болем у серцях оратівчан озвалася аварія на Чорнобильській АЕС. Більше сотні наших зем­ляків брали участь у ліквідації її наслідків. Шістдесят двоє з них мешкають нині в селах району.

Як своїх рідних прийняли оратівчани на проживання півсотні переселенців із радіаційно забрудненої зони. У фонд допомоги постраждалим жителі району внесли 45 тисяч карбованців.

Будівельники у визначених районах області зводили житло для потерпілих. Колектив Ско- морошківського цукрозаводу опікувався дітьми з Чорнобильської зони, котрі перебували все літо у Турбівському таборі праці й відпочинку «Лісова поляна». Здійснювались інші благодійні акції, які свідчать про те, що для нас чужої біди не буває.

До 20-річчя Чорнобильської катастрофи в Оратові встановлено пам’ятний обеліск.

* * *

Мало не десятиліття (1979-1989) жили оратівчани тривогою за долю юнаків, котрі були кинуті в пекло афганської війни. Там, у горах далекої чужої країни, під час проведення бойових рейдів загинули Василь Баштанний (с. Каленівка), Юрій Рябець і Володимир Мацюк (с. Ко­жанка), Сергій Мурований (с. Скоморошки).

Багато їхніх ровесників повернулися до рідних домівок хворими, пораненими, фізично й ду­шевно травмованими.

Щороку п’ятнадцятого лютого вони збираються в райцентрі, покладають вінки до пам’ятно­го знака і на могили полеглих воїнів, зустрічаються з їхніми батьками й рідними, відвідують музей своєї бойової юності в с. Кожанка.

У 2008 році до 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану в райцентрі встанов­лено пам’ятний знак.

МОЄ МІСТЕЧКО

Після визволення Оратова від німецько-фашистських загарбників населення активно взя­лося за відбудову народного господарства.

Головою Оратівської сільської ради був обраний Максим Григорович Биков. Організатором кооперації був Роман Щерба. Для налагодження роботи їдальні призначили Якова Хом’ячука.

Найтяжче було відновлювати господарства колгоспів «Червоний Схід» і «Більшовик». На той часу колгоспі «Більшовик» налічувалось 20 голів коней та дрібний сільськогосподарський реманент, волів зовсім не було. Першим головою колгоспу після визволення був обраний Тимофій Олексійович Святецький. Найбільш активно працювали на відбудові господарства Ок­сана Руда, Марія Святецька, Ганна Нагорна, Тетяна Коваль, Катерина та Антоніна Кириленко, Роман Омельченко, Данило Онищенко, який зберіг від знищення ковальський міх, ковадло і ковальський інструмент, одразу ж організував у колгоспі кузню. Серед підлітків особливо відзна­чилися Володимир Березовський, Іван Дробаха.

Головою колгоспу «Червоний Схід» став Андрій Карпович Ковбасюк. Тут найсумлінніше працювали Калень Ананійович Корнійчук, Іван Гнатович Корнійчук, Максим Костянтинович Дяченко, Кузьма Іванович Нагорний, Володимир Демчишин, Федот Колосенко, Никифір Дем­чишин, Логвин Гаврищук.

Після головування А. К. Ковбасюка (1944-1946 рр.) головою колгоспу було обрано Григорія Семеновича Борейка (1946-1947 рр.), бригадиром тракторної бригади був Федот Мельник. Трак­тористи: Варка Євтухівна Кириленко, Палажка Євтухівна Пасєка, Явдоха Дмитрівна Кири­ленко, Ганна Олександрівна Кириленко, Мотря Калістратівна Погорей, Олекса Семенович Скалецький. З 1947 до 1955 року колгосп очолював Петро Оверкович Демченко.

У1950 році було побудовано інкубаційну станцію. Вісімнадцятого січня 1957 року в Оратові введено в дію маслозавод. В Оратові працює радіовузол, змонтований ще в 1935 році.

Відповідно до рішення виконкому Вінницької обласної Ради народних депутатів від 16 серп­ня 1984 року село Оратів стало селищем міського типу. Сільська рада отримала статус селищної.

Селище розбудовується. На околиці Оратова споруджено п’ятиповерховий будинок для ро­бітників і службовців будівельних організацій. За рахунок місцевого господарства «Більшо­вик» побудовано три восьмиквартирних будинки, вулицю нових житлових будинків, у с. При­бережне - двоповерховий будинок для працівників колгоспу.

За бюджетні кошти в селищі збудовано ряд багатоквартирних житлових будинків, адмінприміщення райкому партії, райвиконкому, міліції, пожежної частини. Виросли дитячий садок «Сонечко» на 18о місць, районна лікарня і поліклініка, спортивний комплекс. Сформувалася мережа магазинів. Побудовані приміщення відділення Держбанку, районного вузла зв’язку, електричних мереж, санстанції, райспоживспілки, автостанції. Споруджено базу автотранс­портного підприємства, райшляхбуду та райагрошляхбуду, гаражі автобусного парку.

У1992 році колгосп «Більшовик» реорганізовано в колективне сільськогосподарське підпри­ємство «Поділля», проводиться розпаювання земель та майна між членами КСП.

У1994 році розпочалася газифікація селища.

Сільську, селищну раду очолювали: С. О. Сидорчук, З. А. Булаївська, Н. І. Білик, В. Г. Май­стер, П. Ф. Покорнюк, Р. С. Шолубай, Б. Ф. Яворовський, І.І.  Барський; секретарями працюва­ли: А. А. Гнатовська, С. С. Процай, Н. Р. Палій, І.І.  Барський, Н. В. Ямкова.

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ІСТОРІЇ

Чимало падінь і злетів пережив Оратівський край за свою багатовікову історію. В 1923 році Оратів стає центром Оратівського району Подільської губернії, а з 1925 року район входить до складу Уманського повіту.

У1930 році в УРСР розпочалася друга адміністративна реформа. На той час Оратівський ра­йон належав до Київської області.

В 1932 році з утворенням в Українській РСР областей Оратівський район увійшов до складу Вінницької області, утвореної відповідно до Постанови IV позачергової сесії ВУЦВК XII скли­кання від 9 лютого 1932 року. П’ятнадцятого жовтня 1932 року Оратівський район знову пере­ходить до складу Київської області.

У1937 році  Оратівський район повернуто до Вінницької області.

У період німецької окупації з 1941 до 1944 року Оратівський район входить до Липовецького гебіту Генерального округу Житомир.

Тринадцятого березня 1944 року район був звільнений від фашистських окупантів.

У1962 році Оратівський район було розформовано, село Оратів увійшло спочатку до складу Липовецького, а згодом - Іллінецького району.

Після кількох адміністративно-територіальних змін 7 грудня 1979 року Указом Президії Вер­ховної Ради УРСР утворено Оратівський район з центром у селі Оратів. Остаточно сформовано інфраструктуру району і закінчено реорганізацію.

На території району 54 населені пункти, з яких Оратів є селищем міського типу.